fbpx
Lifestyle
PLAY THE GAME 

Оповідання з точними і приблизними калькуляціями

 

Олександр Ірванець 

 

Отож – я прокидаюсь…

 

Я прокидаюсь червневого ранку в затишному номері готелю на четвертому поверсі, який насправді п’ятий; крізь розчинені двері балкона ллється щебетання птахів; попід вікнами тихо гарчать фольксвагени, порші й мерседеси. Просто за дверима балкона, внизу починається парк з бюстиком Достоєвського у ньому. Ще в цьому місті десь є російська православна церква, і, кажуть, похована онука поета Пушкіна. Але це не Москва, і ніяке інше російське місто. Це – Вісбаден, Німеччина, земля Гессен, об’єднана Європа. А я в цих лаштунках –патрон фестивалю сучасної п’єси. 

 

Треба одразу ж пояснити, що “патрон” – це начебто член жюрі, от тільки жюрі це ніяких нагород не присуджує. Фестиваль-бієнналє, відбуваючись що два роки, з 1992-го по парних роках, запрошує на свої сцени кращі постановки сучасної драматургії з усього континенту, від Португалії до Росії. Вже сама участь у фестивалі є високою відзнакою. Що ж до причини відсутності українських вистав на цьому фестивалі – то вона не у слові “кращі”, а у слові “сучасної”. Концепція фестивалю визнає такими лише твори, що вийшли з-під пера драматурга торік-позаторік. В Україні подібні явища украй рідкісні, тому запропонувати мені категорично нічого, і вже не вперше. Проте наш фестиваль настільки пишний і багатий, що може дозволити собі упродовж півтора тижнів утримувати цілу групу нероб-патронів із практично усіх європейських країн включно з Албанією, Білоруссю, Молдовою та Україною. І це – незалежно від того, представлено вашу країну спектаклем, чи ні.

 

У Вісбадені цього року фестиваль відбувається вперше – попередні шість пройшли у Бонні. Але, як це часто трапляється, все залежить від випадку. Манфред Байльгарц, один із батьків-засновників фестивалю, художній керівник, чи як говорять у Німеччині, “інтендант” Боннського театру отримав призначення на нове місце роботи, до Вісбадена. Він переїхав, а потім разом з драматургічно-подружньою парою Танкред Дорст – Урсула Елер спромігся перетягти за собою і весь фестиваль. 

 

Отож надворі середина червня, і фестиваль щойно розпочався. До слова слід зазначити, що, відбуваючись по парних роках, фестиваль щоразу збігається з футбольними чемпіонатами: європейськими або світовими. Тож певна кількість патронів – переважна більшість зазвичай – мусить розриватися між спогляданням п’єс і переглядом футбольних матчів. Тому – й це прикметна деталь фестивалю – набуває подвійного значення англійське слово “play”. Адже воно означає і виставу на сцені, і гру на полі.

 

Тут потрібно коротко пояснити мої непрості особисті взаємини з англійською мовою. Сказати, ніби я її знаю, навряд чи можна. Розмовляючи з носіями мови – англійцями, американцями, я напружено вслухаюся, намагаюсь відчитати по губах співрозмовника, відгадати – і тому часто відповідаю невпопад. Я швидше здогадуюсь, аніж розумію, що мені кажуть. Водночас я доволі успішно послуговуюсь англійською, спілкуючись з іншими патронами-європейцями: Ніко Хельмінгером з Люксембурга, Б’ярні Йонсоном з Ісландії, Верою Сан Пайо з Португалії, Ґеоргіосом Неофіту з Кіпру. Тобто з тими, хто не є, кажучи тією ж англійською, “нейтів-спікерами”. Хоча існують і винятки. Зловредний албанець Стефан Чапаліку кричить, коли чує, що ми з молдаванином Костянтином Кеяну перейшли на російську: “Не смійте розмовляти російською! Адже це не ваша рідна мова!” На що Костянтин з усмішкою запитує у Стефана: “Ти хочеш сказати, ніби твоя рідна мова – англійська?” 

 

З Костянтином у мене особливі стосунки – ми друзі. Ще з 2000 року якось відчули один одного, і звідтоді вже втретє з радістю зустрічаємось на німецькій землі. Хоча упродовж чотирьох років ще жодного разу не вибрали часу зустрітись хоч би накоротко в Києві чи в Кишиневі. У проміжні між фестивалями два роки наша дружба немовби завмирає, жевріє під попелом буденщини, щоб спалахнути знову на півтора тижні в Німеччині. Що ж, певно, існує і така форма приязні. Ми з Костянтином гуляємо у вільний час Вісбаденом, який виявляється не таким уже й великим містом, ділимося літературними й політичними новинами з наших країн, і я вкотре дивуюся, наскільки мало ми знаємо про таку близьку нам країну, як Молдова. Костя також не може похвалитися надмірною обізнаністю з українськими справами, проте…

 

– Ми – мала країна, малий народ – каже він. – От ви, українці нарікаєте на те, на се, а тим часом вас у світі все ж таки знають. По Кличках, Шевченках. Тепер ось Руслана. І навіть та Вєрка Сердючка, котра, я певен, тобі не подобається, за великим рахунком працює на утвердження образу України. 

 

Я усміхаюсь, мені не хочеться полемізувати. Хоча Сердючки я і справді не люблю. Та й з образом України все не так просто. 

 

Іншою близькою мені людиною серед нашої компанії є жінка з примарним іменем Мара. Мара Заліте, патронеса від Латвії, видатна латиська письменниця, поетеса й драматург, народжена у Сибіру, в родині репресованих. Мара говорить російською з доволі відчутним акцентом, але її судження ясні й сміливі, а почуття гумору викликає у мене захват, змішаний із заздрістю. 

 

Дев’ятнадцятого… так, здається таки дев’ятнадцятого червня латвійська збірна у Португалії зустрічалася з німецькою. Мара неквапно пройшлася вечірнім збезлюднілим Вісбаденом, на одній з вуличок почула крізь відчинене вікно, що у барі працює телевізор, німці дивляться футбол. Вона увійшла досередини, своєю доброю німецькою замовила пиво, а потім довірливим шепотом через шинквас приголомшила бармена: 

 

– Розумієте, я приїхала з Латвії. Чи можете ви гарантувати мені безпеку на час перебування у вашому закладі? 

 

Жодної тіні усмішки ні на обличчі, ні в очах. Суцільна серйозність.

 

Бармен лише на якусь мить розгубився. Багатозначно гмикнувши, він видобув з-під шинквасу мікрофона й оголосив на все приміщення:

 

– Шановні панове! Сьогодні ми маємо честь вітати серед нас гостю з Латвії!

 

Підхмелені німці загули, заплескали, втім швидше доброзичливо. Все-таки пиво – це не горілка, після нього з’ясовувати стосунки не хочеться. Та й Мара все ж таки була дамою. 

 

Тим часом дама Мара видобула з-під куртки чи з торбинки червоно-біло-червоного латвійського прапорця й підсіла ближче до телевізора. Коли німці розпочинали скандувати “Дойчлянд! Дойчлянд!”, вона й собі починала вимахувати прапорцем і перекрикувати їх – “Леттланд! Леттланд!” Для всіх той матч закінчився нульовою нічиєю, лише в одному маленькому вісбаденському барі перемогла Латвія. 

 

Вже того ж самого вечора німецьке телебачення вельми жорстоко критикувало і свою збірну, і тренера Руді Фьоллєра, прокручуючи в запису окремі моменти матчу, особливо ті, де двічі чи й тричі німецькі захисники брутально зносили у штрафному майданчику Маріса Верпаковскаса, нашого, київського динамівця, а тому – майже українця. Маріс (чоловіча форма імені “Мара”!) виходив сам на сам з голкіпером, опинявся на газоні й розпачливо зводив руки до неба. Небо Португалії байдуже і невидюще дивилось на нього. Свисток судді щоразу мовчав. “Ще один приклад подвійних стандартів, за якими живе ця Європа” – сказав я тоді Марі. Мара погодилася, хоча її країна віднедавна і увійшла до тієї Європи.

 

Тим часом фестиваль вже перевалив за середину. Ми, патрони, маємо безкоштовні квитки на спектаклі, тож кожного вечора дивимося одну-дві вистави, переважно цікаві й гарні. А ще у проміжках поміж спектаклями треба заскочити до готельного номера й увімкнути на кілька хвилин телевізора, щоб довідатися рахунок чергового матчу і побачити бодай якийсь його фрагмент. На щастя організатори подбали, щоб усе було якнайближче – театр і готель “Клєє ам парк”, у якому мешкають патрони, розділяє метрів сто, не більше. Поряд з театром, на скрайку парку напнуто великий білий тент, шатро, під яким пізно увечері патрони й патронеси після перегляду чергових шедеврів отримують тарілку їжі та кілька келихів червоного вина – також коштом фестивалю. Ну чи ж не рай? – запитую я сам себе. Так, це саме він, той оманливий рай капіталізму, затамувавши, приховавши свій звірячий вишкір, приязно усміхається до нас звідусюди: з вітрин крамниць і ресторанів, з вікон авт і швидкісних потягів, зі сторінок їхніх газет і екранів їхніх телевізорів, з хмарного неба об’єднаної Європи. Мабуть, саме таким побачив його, цей рай сто тридцять скількись років тому Фйодор Міхайловіч Достоєвскій, російський класик, який саме тут, у Вісбадені дощенту програвся в казино, й саме звідси, з цього Рулеттенбурга писав розпачливого листа дружині, прохаючи надіслати йому хоч би тридцять талярів, щоб отримати змогу виїхати геть. 

 

І казино, саме те казино, у якому грав Достоєвскій, знаходиться так само поруч, за театром, по другий бік від готелю, в якому ми мешкаємо. Бюст у парку – тому підтвердження. “Казино, у якому в Достоєвського народилася ідея повісті “Шпілер”, “Плеєр”, “Игрок”! – розповідає нам під час ознайомчої екскурсії співробітник вісбаденського магістрату. Втім наступного дня з сусіднього Майнца приїздить молода лінгвістка-перекладачка Юлька Горощенко, яка на мої захоплені тиради стосовно казино відповідає скептичним хихотінням: “За цей титул сперечаються казино всіх міст і містечок цієї частини Німеччини”. Юлька копилить свої кармінно нафарбовані вуста й пускає бісики очима. Симпатична, зараза. Чи це просто так око стужилось за рідною антропологією серед цієї германської раси? 

 

Тим часом наявність знаменитого казино в такій безпосередній близькості додає слову “play” третього семантичного значення. Гра, і то не просто гра, а гра конкретна, результативна, гра, в якій можна виграти. Тобто, футболісти, звісно, теж виграють, лише вболівальникові окрім моральної насолоди нічого більше не перепадає, якщо він попередньо не поставив певної суми у букмекерській конторі. Наприкінці Євро-2004 нам розкажуть, що ті, хто від початку ставили на греків, збільшили свої статки-маєтки приблизно у сто разів. Ну й нехай. Футбол, показаний грецькою збірною, мені особисто не імпонує, хоч би вони з такою грою стали навіть чемпіонами Галактики. 

 

Тим часом я таки збираюся йти до казино. Збираюся цілеспрямовано і обгрунтовано. Для цього спершу потрібно вибрати підходящий день. Оскільки я вірю в числа, і моїм числом є шістка, (я народжений 24.01.1961, і сума не тільки перших двох, але й усіх цифр разом у геометричному скороченні дає 6), то для походу в казино я вибираю єдино придатний день: 24.06.2004. Три шістки поспіль. Четвер, за три дні до закінчення фестивалю. 

 

Я також попередньо морально готуюся. Переконую себе, що мені важливий не виграш, мені потрібен життєвий досвід, експірієнс, відчуття, які наповнюють тебе, коли ти граєш і… І що – програєш? виграєш? Неважливо. Тож я подумки переконливо кажу собі, що можу програти до п’ятдесяти євро, й не рватиму з цього приводу волосся на голові, чи інших там частинах тіла. А у четвер, пізно увечері, після спектаклів і футболів під білим тентом я випиваю келиха червоного вина й керуюся у бік будинку з куполом, гніздилища пороку, кишла пристрастей. 

 

Коли я вперше приїхав на Захід – а було це років з десять тому, – то довгий час, кілька днів чи навіть тижнів почував себе персонажем кольорового художнього широкоформатного фільму, французького чи італійського детектива, випущеного десь у 1970-х – настільки незвичайним і незвичним було все навколо. З часом це відчуття притупилося, щезло майже цілковито. Але в певні моменти, як от зараз, воно повертається. Я йду сам-один, під яскравими ліхтарями, поміж припаркованими розкішними автами до величної споруди. 

 

Досі я бачив казино лише звіддалік. В перші дні для нас, патронів провели екскурсію, запровадили до парку з бюстиком російського класика, а ще через день чи два ми з Костянтином спостерегли на сходах казино величезного, високого й товстого священника якоїсь невідомої церкви. Він був у яскравій чорно-фіолетовій сутані, на голові мав маленьку елегантну шапочку, а в руці – запалену сигарету. Панотець стояв і палив, відверто, ні від кого не ховаючись, – потім ми з Костею ще кілька хвилин обговорювали версії подальшого розвитку подій: чи піде він досередини, грати, і чи гратиме у такому випадку на гроші, пожертвувані довірливими парафіянами?

 

Але зараз я сам заходжу досередини і спиняюся посеред безмежного порожнього холу, саме під скляним куполом, який щоразу бачу з вікна свого номера в готелі. За мною чотирипелюсткові двері-вертушка не спиняються, а, прокрутившись іще кілька разів, пропускають досередини індуса невизначеного віку в фіолетовому тюрбані, і ще бородатого, високочолого русявого чоловіка з пронизливим і водночас відстороненим, дещо безтямним поглядом. Невже це він? Так, сумніву бути не може – це Фйодор Міхайловіч. Схоже, переказ на тридцять талярів затримався десь на пошті. Або навпаки – таки дійшов.  

 

Індус в тюрбані, неначе правдивий факір, видобуває з кишені піджака зібгану краватку і одягає її на шию – вузол спеціально не розпускався, щоб зараз не мати клопоту. Фйодор Міхайловіч має краватку вже на шиї. Він лише поправляє вузла двома пальцями, і вони удвох з індусом проходять, скрунувши ліворуч, досередини, до гральної зали. 

 

Я ж несміливо наближаюсь до віконця рецепції, в якому куняє чоловік середнього віку, може трохи старший за мене. Зачувши моє наближення, він поволі розплющує очі й белькоче своє “гутнабенд”. Я теж вітаюся німецькою, а потім переходжу на англійську і запитую, як мені діяти далі. Річ у тім, що я не маю піджака, з усього подібного одягу я прихопив до Вісбадена лише потерту джинсову куртку. 

 

Чоловік у віконечку всміхається й запевняє мене, що проблем не буде. “Ви тільки мусите винайняти, орендувати нормального піджака, ондечки там, у гардеробі.”

(В оригіналі, читачу, він казав “rent”, але я зараз, описуючи це, просто не знаходжу відповідника. Не можу ж я написати “узяти піджака напрокат”, бо я його не катав, не качав і не прокочував.

 

Отож, я переходжу до гардероба, в якому літня жінка, змірявши мене своїм пильним поглядом, виносить із задньої кімнатки не вельми старого піджака кольору зеленого пляшкового скла, з накладними кишенями. Я приміряю – як на мене шитий. Хоча я дуже худий, і фігуру маю відверто нестандартну. Джинсівку свою я здаю цій пані, а також сплачую п’ять євро за оренду піджака. Все. Назад дороги немає. Клямка захряснулася. Гроші витрачені. Тепер треба йти і грати. 

 

А краватка виявилась непотрібною – я ще спеціально перепитав гардеробну пані, і вона підтвердила: можна й так. Навіть верхнього Ґудзика на сорочці не попросила застебнути. 

 

В наступній залі молода й відносно приваблива дівчина сидить за комп’ютером. Вона приязно всміхається і просить мене пред’явити хоч би якесь посвідчення особи з фотографією. Звісно ж, я простягаю свого закордонного паспорта, оскільки жодних інших документів у цю поїздку не брав. Дівчина розгортає тризубу ксиву, дивиться на фото і набирає моє прізвище на клавіатурі. В цьому наскрізь вільному й демократичному світі пред’явити документи вимагають украй рідко. Але в ту мить я уявляю собі: а раптом тут, в цьому казино вже побував який-небудь шулер з прізвищем Irvanets. І що тоді? Скандал, не інакше. 

 

На щастя, однофамільці мої цього казино раніше не відвідували, тож дівчина видруковує на принтері квиточка для мене, за якого я плачу іще два з половиною євро. Хоча вже перевалило за північ, і формально настало двадцять п’яте червня, я з приємністю зауважую на шматочку картону потрібну й важливу для мене дату: 24.06.2004.

 

Нарешті переді мною відчиняються останні двері, і я потрапляю до гральної зали. Тут тихо й затишно. Столів для рулетки багато, але гра йде лише на трьох. Окремо віддалеки є ще й комп’ютерна рулетка, за якою гравці не стоять, а сидять, кожен перед своїм монітором, і роблять ставки, клацаючи мишкою. В суміжній залі розташовані кілька столів для блек-джеку: гравці там теж сидять, а перед ними круп’є віялом розкидає карти. Трійка-сімка-дама, трійка-сімка-туз. Час від часу, коли у гравців закінчуються фішки, вони жбурляють на зелене сукно столу сто- чи п’ятдесятиєврові банкноти. 

 

В закуточку зали з рулетковими столами зауважую індуса у фіолетовому тюрбані. Але він не грає. Поклавши на коліно записничка, він фіксує в ньому номери, які випадають на трьох діючих столах. Мабуть, намагається відслідкувати закономірність. Над кожним зі столів висить електронне табло, котре висвічує не тільки число, яке випало, але й суму виграшів: на число, на ряд, на колір. Самі табло чорні, й цифри на них червоні – кольористика пекельна, все, як і має бути в казино. 

 

У цей самий час Фйодор Міхайловіч, запхавши руки до кишень, походжає поміж діючими столами, спідлоба пильно до всього придивляючись. Чи не в парі з індусом діє класик? Та мені зараз ніколи над цим розмірковувати, я мушу купити собі фішок. Найдешевша, жовтенька коштує п’ять євро. Оскільки спеціально заготована для гри п’ятдесятка вже розміняна (5 євро за піджак і 2,50 за вступ), я виймаю з кишені двадцятку й купую чотири жовтенькі кружальця. Тепер – уперед, грати, грати й вигравати!..

 

Я сміливо підходжу до першого столу і ставлю свою фішку на 6. Зосереджуюсь, напружуюсь. “Ставки зроблено!” – оголошує круп’є вже тоді, як колесо крутиться, і декотрим гравцям видається що саме зараз, ось у цю мить вони збагнули, на яке число закотиться кулька. Круп’є своєю лопаточкою спокійно але владно відсуває убік їхні фішки. Випадає, звичайно ж, не 6. Втім, було б наївно так ото сподіватися виграти з першого ж разу.

 

Я вже зовсім зібрався перейти за інший стіл, та чомусь вирішив зачекати й поспостерігати за наступною грою. І на моєму “першому” столі в наступній грі таки випало 6! Це що, знак? Ще не можу з певністю сказати.

 

Я переходжу до наступного столу і кладу жовтеньке кружальце на 24. Інших цифр я сьогодні не визнаю. Колесо починає крутитися, і випадає, звичайно ж інакше число. Але в наступній грі на цьому самому столі (а я стою й спостерігаю) випадає 24! Схоже, це таки знак. І що він, цей знак означає? Єдине: не поспішай. 

 

Тому за третім столом я спершу пропускаю одну гру, просто дивлюся, як люди роблять ставки. З протилежного боку столу Фйодор Міхайловіч щось запитує у круп’є, і той відповідає “найн”. А переді мною, просто біля краю столу в інвалідному возику сидить жінка років шістдесяти з виразними таїтянськими рисами обличчя – широкий ніс, виразні очі. Оливкова шкіра. Вона палить сигарету за сигаретою і грає гру за грою. 

 

В наступній грі я хотів поставити знову на 6. Вже й фішку наготував, і руку простягнув. Коли раптом, згадавши сьогоднішню дату, я виразно уявив собі всі ці числа на письмі: 24.06.2004. Окрім двійок, четвірок і шістки там ще присутні й цілих три нулі!..

 

І я кладу свою п’ятірку на зеро. Зеро, єдине число, яке не має кольору, воно не чорне й не червоне, воно зелене. Також воно не знаходиться у жодному з рядів. Тому в разі виграшу, його, виграшу сума збільшується. Але поки-що на зеро поставив я один. 

 

Пані в інвалідному кріслі озирнулась і подивилася на мене через плече, ведучи свій погляд знизу вгору. Потім повільно посунула на зеро дві своїх фішки по двадцять євро. (“Пані має чуйку на чужу фортуну” – скаже мені вже у Києві Юрко Макаров, коли я розповідатиму йому всю цю історію.) І справді, коли кулька закотилась на зеро, круп’є підсунув оливковій пані фішок десь на тисячу євро з хвостиком.

 

Тобто – виграв і я. Як це сталось, зараз важко пояснити. Але справжнім гравцям знайоме те невисловлюване відчуття удачі: ось, ось, зараз. Коли відчуваєш, перед-чуваєш, але боїшся не те що вимовити вголос, а навіть чітко, сформульовано про це подумати – щоб не стратити, не зурочити. Подібне також трапляється під час пробиття неправедно призначених пенальті у футбольних матчах. Гравець відходить від м’яча, розбігається – і!.. Ти полегшено зітхаєш: я знав, що він не заб’є! Тільки сказати наперед боявся. 

 

Все навколо завмирає в очікуванні. На протилежному боці зеленого сукна Фйодор Міхайловіч, не витримавши нервового напруження, хрипить і опускається під стіл, судомно підібгавши ноги і дрібно-дрібно чеберяючи ними. Ніхто крім мене цього не зауважує. 

 

Отож колесо прокрутилося, спинилось, і кулька мишкою шмигнула на нуль. Зеро! Кольори не виграють нічого, ряди і перетини теж! Виграє саме казино, і двоє тих, що поставили. “Таїтянка” отримує свою гору фішок, а потім і я свою, дещо меншу – сто, п’ятдесят, десять і кілька по п’ять євро. В сумі щось близько ста сімдесяти – ста вісімдесяти. Я беру виграш до рук, згрібаю пластмасові кружечки у жменю й дивлюсь на них трохи (тільки трохи, ледь-ледь) приголомшено.

 

Але й цього легкого, миттєвого оторопіння мені вистачило на те, щоб випасти, вилетіти з орбіти фортуни. Писати про це прикро, але… Сталося це так. “Таїтянка” підгребла до себе свою гору фішок і щось через плече, знизу догори сказала мені, гортанно й нерозбірливо. Я відсторонився – чого їй треба? А жінка посунула дві свої найменші, п’ятиєврові фішки на ігрове поле, у бік до круп’є. “Наступну ставку вона робить, чи що?” – подумав я і в ту ж мить із соромом зрозумів: вона дала чайові! Так, той, хто виграє, має віддати маленьку часточку. Круп’є, який стояв на протилежному боці столу й біля ніг якого зараз тіпався в падучці Фйодор Міхайловіч, підгріб два п’ятачки таїтянки і вкинув їх до якоїсь щілини у столі, збоку від себе.

 

Мені не було шкода п’ятачка – можу це повторити навіть під присягою. Але момент було втрачено. Моя секундна розгубленість тепер змінилася зніяковінням, тупим і паралізуючим. Як я сам не люблю себе в такі моменти!.. А круп’є, скоса зиркнувши на мене, вже оголосив наступну гру. Мені лишилося тільки відвернутися й перейти до іншого столу, все ще тримаючи виграні фішки у жмені. В останню мить невиразно сяйнула думка – поставити все вигране знову на зеро. У разі ще одного виграшу це вже була б серйозна сума, принаймні кілька тисяч євро. Але зробити цей вчинок щось мені завадило – хробачок невпевненості кублився десь на денці чи то мозку, чи душі. І за це я теж себе не люблю…

 

Коли за хвилину я озирнувся, у наступній грі на попередньому столі таки випало зеро. Але на нього не поставив ніхто. Круп’є радісно згрібав усі фішки у фонд казино. 

 

А від мене фортуна не просто відвернулася – вона ще й дражнилася, під’юджувала. Я ставив на шість – випадало сім, ставивив на двадцять чотири – випадало двадцять три. Тож, програвши усі жовтенькі п’ятачки, я пішов до каси, де зміняв крупніші фішки – рожеву сотку, зелену п’ятдесятку і бурувату десятку – на повноцінні євробанкноти. З тим і повернувся до готелю. Дорогою, вже біля ліфта зустрів польську журналістку Малгожату Семіл, якій розповів про виграш. Ще й поскаржився на те, що справжнього азарту, бажання грати й грати до кінця, дощенту, як Достоєвскій, я не пережив. Емоції не були достатньо гострими, сильними й повними. Хоча задоволення від виграшу я відчував. З тим задоволенням і заснув.

 

– Розумієш, – роздумливо скаже мені вже наступного дня Маріус Івашкявічюс, молодий драматург з Литви, – ти ж себе налаштував, настроїв попередньо. Та й гроші ти мав. От коли б у тебе вдома плакали голодні діти, а ти взяв останні п’ять євро і виграв, отоді ти й мав би гострі відчуття. Або програв – теж мав би гострі відчуття, лише з протилежним знаком. 

 

Я сміюсь, мені подобається цей коментар. Йду до прилавка під тентом, взяти собі безкоштовної патронської кави. Неподалік від входу в білому полотняному костюмі сидить з філіжанкою Танкред Дорст – визначний німецький драматург, засновник і духовний батько нашого фестивалю. Я вітаюся.

 

– Чув, що ти вчора виграв у казино! – Дорст усміхається до мене. – І що ти зараз відчуваєш?

 

Я довго формулюю, перебираючи у голові англійські слова. Нарешті народжую відповідь:

 

– Я зрозумів, що я не Достоєвскій. 

 

 

Липень-серпень 2004 

схожі статті
Lifestyle
В американських казино вирішили заробляти на десертах з кіно
Lifestyle
“Дунайя” на “Експо-2020”: інвестувати в український азарт готові Емірати і Бахрейн